Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

Геть! Геть ці надокучливі думки.

Ось і автобусна зупинка. Там стояла молода дівчина, що нагадала йому Христину. А як поставиться до цього вона? Може, узагалі не захоче з ним говорити? Христина оцінювала чоловіків за ті якості, які хотіла б бачити у свого благовірного, а навряд чи вона мріяла про безвідповідального, необачного п’яничку.

Лікар підійшов до зупинки й плюхнувся на лавку. Голова тріщала, і єдиним його бажанням було швидше опинитися вдома, прийняти душ, подивитися «ящик» (зараз саме йшов футбольний матч) і заснути мертвим сном, забувши про все.

− Що? Так погано? − голос незнайомої дівчини витяг Олексія із забуття.

− Ви до мене?

− А то до кого ж? − роззирнулася незнайомка. − Я більше нікого тут не бачу.

Олексій зацікавлено почав її роздивлятися. Вбрана в руде пальто, чорні шкіряні черевики на високих підборах, а на плечі − невелика сумочка в тон взуттю з лейблом «D&G». Довге чорне волосся хвилями спадало на плечі. Сині глибокі очі уважно вивчали Олексія, і йому це сподобалося. Вона була висока, мала правильні риси обличчя.

− Так, дуже погано, − відповів хлопець і всміхнувся. Чомусь у цей момент сьогоднішня прикра історія видалася йому смішною.

− Воно й видно, − продовжувала незнайомка. − Проблеми на роботі?

− Так. А ти звідки знаєш? Невже все це написано в мене на лобі?

− Може, й так, а може, я просто ясновидиця.

Дівчина говорила загадками, і це ще більше сподобалося Олексієві.

Отак, слово за слово, вони й розговорилися. Розмовляли про все й ні про що. Автобус наче навмисно затримувався, щоб вони змогли досхочу наговоритися.

Складалося враження, ніби вони знайомі все життя. Дуже важливо для кожної людини знайти рідну душу, і вони, здається, знайшли одне одного там, на автобусній зупинці. Саме тоді Олексій зрозумів, що ця дівчина − його половинка.

Коли приїхав автобус, вони сіли на заднє сидіння, щоб ніхто не заважав, і спілкувалися далі. Та як же здивувалися обоє, дізнавшись, що їм не лише треба виходити на одній зупинці, а що й живуть вони в одному будинку. Оксана (так звали дівчину) жила в столиці, а до них приїхала на кілька днів провідати тітку, квартира якої поверхом вище від Олексієвої. Через два дні вона мала повертатися додому, де жила з батьком, завідувачем однієї з київських лікарень, і мамою-психологом. Олексія це дуже вразило. Можливо, усе, що з ним сьогодні сталося в лікарні, на краще, інакше просто розминувся б зі своєю долею, з Оксаною. Він закохався й бачив, що це взаємно.

Час летів швидко. Олексій запросив дівчину до себе, і вони розбалакалися так, що почали розповідати одне одному найпотаємніше, те, у чому не звірялися нікому досі. Єдине, про що боявся розповісти Олексій, це про прикрий випадок у лікарні.

Незчулися, як їх заскочив ранок − перший ворог закоханих. Попереду була робота та інші клопоти. Та вони домовилися зустрітися знову.

У лікарні на Олексія вже чекала прикра новина.

− Тебе викликає Степан Миколайович, − пробурчала Христина, щойно він переступив поріг.

Мабуть, вона вже все знала. Сьогодні Христина була наче не така приваблива. В Олексієвому серці оселилася інша жінка. Та й з якого дива ця нездара має його осуджувати?

Сьогодні всі були чимось невдоволені й час до часу кидали на нього зневажливі погляди. Так, вони знали. Про все знали. Лише думки про Оксану надавали йому сили все це витримати.

− Викликали? − запитав, зайшовши до начальника в кабінет.

− Так. Сідай.

Олексій розгублено присів на краєчок оббитого шкірою крісла, налаштовуючись на розлогу лекцію про лікарську етику, клятву Гіппократа й таке інше.

− Учора ти був не в змозі щось зрозуміти, а сьогодні ми поговоримо.

− По-моєму, ви вчора сказали все.

− Ні, синку, не все! − лікар зірвався на крик. − Ти розумієш, що зробив?

Олексій порожніми очима втупився в Степана Миколайовича. Авжеж, розумів. Він зіпсував собі кар’єру.

− Розумію…

− Ні, не розумієш. Вона померла! Ця дівчина помер-ла!!!

Тільки не це. Олексієве обличчя перекосилося з переляку. Що з ним тепер буде? Це вже не тільки кінець кар’єрі, це в’язниця. А як же Оксана? Ні, лікар щось плутає.

− Ти правильно зрозумів, − мовив хірург, ніби прочитавши хлопцеві думки. − Це дуже погано, і винен у всьому ти. Сподіваюся, до тебе це дійшло?

− Так, − процідив Олексій.

− І я не скажу нічого, щоб зменшити твої докори сумління. Картайся, бо ти на це заслуговуєш. Але я зробив усе, щоб ніхто про це не взнав. Не знаю, чому роблю це для тебе, але батьки загиблої думають, що їхня дочка загинула не через недбалість хірурга, а через смертельне поранення…

− Отже, я зможу й далі тут працювати? − перебив його хлопець.

− Боже мій! Та подумай же ти колись не про кар’єру, а про моральні цінності! Чи тебе більше хвилює, сядеш ти у в’язницю, ніж те, що через тебе загинула людина?! І як ти після цього тут працюватимеш і дивитимешся людям у вічі?! Тобі більше ніхто не довірятиме. Знайди собі іншу роботу, і краще не в лікарні. А з нашого життя зникни назавжди!

Олексій більше не міг цього чути й стрімко вибіг із кабінету.

− Я накажу переслати тобі твої речі! − вигукнув навздогін Степан Миколайович.

Олексій відчинив двері своєї квартири і, не роззуваючись, зайшов у кімнату.

− Де ж я її подів? − бурмотів собі під ніс.

Тоді підійшов до ліжка і, піднявши матрац, вийняв з-під нього якусь книжку. Розкривши її посередині, дістав сховані між аркушів три стодоларові купюри. Ці гроші він довго заощаджував, адже лікарям небагато платять. Але зараз саме слушний момент, щоб їх витратити.

Ні, не батькам загиблої Олексій збирався віддати ці гроші, адже він і сам став жертвою. Жертвою прикрого випадку. Та водночас він дякував долі за те, що вона подарувала йому Оксану. Він рвучко схопив слухавку й набрав номер свого знайомого, Євгенія, директора ювелірного магазину. Той давно пропонував йому одну чудову каблучку, навіть казав, що продасть дешевше від справжньої ціни. Але Олексієві вона була непотрібна. Поки не зустрів Оксану. Хлопець